ЛОКОМОТИВ «ЄВРОПА»
Першого вересня 1866 року на чернівецький вокзал прибув перший потяг з Відня. Місцеві мешканці захоплювались та водночас боялись цього. 150 років тому залізниця асоціювалась з катастрофами та проблемами для місцевих виробників. Адже тепер до Галичини й Буковини могли потрапити західні товари – якісніші та часом дешевші за тамтешні. З іншого боку, потяг 1866 року промовляв до всіх і кожного: тепер і ви в Європі!
Разом із залізницею на східні кордони Австро-Угорської імперії прийшов модерн. А з модерном економічний та культурний розвиток. В межах однієї імперії почалося те, що сьогодні ми називаємо глобалізацією. І, аби приєднатися до цього, достатньо було купити квиток в один з трьох класів, як зараз достатньо підключитися до Wi-Fi.
Разом із залізницею на східні кордони Австро-Угорської імперії прийшов модерн. А з модерном економічний та культурний розвиток. В межах однієї імперії почалося те, що сьогодні ми називаємо глобалізацією. І, аби приєднатися до цього, достатньо було купити квиток в один з трьох класів, як зараз достатньо підключитися до Wi-Fi.
| Вже за 24 години на цьому потязі звичайний чернівчанин чи львів'янин міг дістатися Відня. Міста, яке раніше здавалося таким же далеким, як і Місяць. Тому 1866 рік став для галичан і буковинців чимось на кшталт кроків Ніла Армстронґа для землян 1969 року. Чернівці, Івано-Франківськ, Львів, Перемишль, Краків та Відень поєдналися в одному маршруті й в одному естетичному полі. Та перебували в них аж до великих потрясінь ХХ століття – єдиний культурний простір розірвався, лишивши по собі поодинокі згадки та приховані під ліжком портрети цісаря Франца Йосифа. Ми запрошуємо вас у подорож шістьма містами, аби дізнатися, що змінилось на цьому шляху, чого очікувати й чи між ними досі існує той міфологізований зв'язок. На руїнах колишньої імперії, у просторах Галичини та Лодомерії ми шукаємо австрійську Атлантиду. |
«... потяг зупиняється на головному вокзалі Чернівців.
Чудово розкинулось місто на високому схилі.
Тому, хто прибуває сюди, робиться якось дивно на душі:
він раптом знову на Заході, де можна зустріти
освіченість, вихованість і білу скатертину...»
Чудово розкинулось місто на високому схилі.
Тому, хто прибуває сюди, робиться якось дивно на душі:
він раптом знову на Заході, де можна зустріти
освіченість, вихованість і білу скатертину...»
Карл Еміль Францоз
письменник
Якби сьогодні, у 2017 році, письменник Карл Еміль Францоз прибув на вихідні до Чернівців, то обов'язково зустрів би у тамтешніх закладах білу скатертину, але не Захід. Пострадянськість чернівецького побуту – конкурент європейського духу міста, який здебільшого лишився тільки в архітектурі та німецькомовних товариствах. Є ще ті, хто знає про кайзерівські часи Чернівців з історій своїх дідів, але мало хто з них досі живе в Україні.
Від вокзалу до готелю ми їдемо Головною вулицею, яка колись носила назву на честь генерала Карла барона фон Енценберга – другого військового керівника Буковини. Після бетонного Києва з його сірими «чешками» та «хрущьовками», символами радянськості, Чернівці захоплюють продуманістю та яскравістю своїх будівель. Майже всюди на фасадах видніються маски античних жінок – такі характерні для австрійської архітектури барельєфи. Інша справа, що в цих кам'яних обличчях не завжди впізнаються ті «модерні янголи». Відбиті носи, брудні обличчя та втома в очах – маски красунь пережили Радянський союз. Залишилось вижити за Незалежності.
- Ми знаходимось в апендициті України.
- Тобто?
- Тобто Чернівці мають бути більш відкриті до України. Не вистачає якісного транспортного сполучення з іншими областями. В Чернівців зараз є певний стереотип як європейського міста, але зв'язок з Європою існує скоріше на міжлюдському рівні, він не є системним, - розповідає нам чернівецька урбаністка Наталя Єрьоменко.
- Ми знаходимось в апендициті України.
- Тобто?
- Тобто Чернівці мають бути більш відкриті до України. Не вистачає якісного транспортного сполучення з іншими областями. В Чернівців зараз є певний стереотип як європейського міста, але зв'язок з Європою існує скоріше на міжлюдському рівні, він не є системним, - розповідає нам чернівецька урбаністка Наталя Єрьоменко.
Наталя вважає, що перевагами Чернівців є ландшафт та рельєф, можливість перетнути місто за півгодини та дружня до нових ідей влада. Але все одно чернівецька молодь старається виїхати у Київ чи Львів, а на їхнє місце приїжджають мешканці навколишніх сіл. «В місті досі немає нормального концертного залу та альтернативних культурних просторів», - каже Наталя. І справді після дев'ятої вечора Чернівці наче вимирають. В такі моменти власна уява малює сцени з «Сайлент Хілу», «Я - легенда» та Першого січня. І останнє з цього списку, як ви розумієте, найстрашніше.
З іншого боку вечірня порожність центру міста додає романтики. Вулиця Ольги Кобилянської, або, як її дехто називає, «стометрівка», одна з найгарніших у Чернівцях. Якщо дивитися трошки вище власних чоботів, то важко не побачити, що все навколо каже про дотичність цих земель до Австро-Угорщини. В такі моменти здається, наче все що сталося тут після Другої світової – суцільна вигадка. Чернівцям вдалося зберегти свою прозахідність. І хай навіть тільки зовнішню.
З іншого боку вечірня порожність центру міста додає романтики. Вулиця Ольги Кобилянської, або, як її дехто називає, «стометрівка», одна з найгарніших у Чернівцях. Якщо дивитися трошки вище власних чоботів, то важко не побачити, що все навколо каже про дотичність цих земель до Австро-Угорщини. В такі моменти здається, наче все що сталося тут після Другої світової – суцільна вигадка. Чернівцям вдалося зберегти свою прозахідність. І хай навіть тільки зовнішню.
Зараз місцеві активісти намагаються відродити європейськість міста. У Чернівцях діє декілька німецьких організацій, на кшталт Gedankendach та Goethe-Institut. Безліч тамтешніх проектів підтримується також і австрійським бюро кооперпації у Львові OeAD. Так, проводяться літні обміни між студентами, мовні курси, літературний клуб, тощо. З Німеччини приїжджають волонтери, готові допомогти поверненню міста до європейської сім'ї.
Один з таких волонтерів Стів розповідає, що німецькомовна культура досі є в Чернівцях, але вона мертва. «Частина людей тут цікавиться своїм минулим і починає вчити німецьку. Адже німецька дає українцям економічні можливості. Натомість українська німцям – культурні», – Стів пояснює своє бажання вивчити українську мову в Чернівцях.
Один з таких волонтерів Стів розповідає, що німецькомовна культура досі є в Чернівцях, але вона мертва. «Частина людей тут цікавиться своїм минулим і починає вчити німецьку. Адже німецька дає українцям економічні можливості. Натомість українська німцям – культурні», – Стів пояснює своє бажання вивчити українську мову в Чернівцях.
- Там справжня Австрія! – реагує випадковий перехожий років п'ятдесяти на наше питання, як пройти у Літературне кафе. А, побачивши в наших руках мапу міста з офісу туризму міської ради, додає:
- По цій мапі ви нічого не зрозумієте, візьміть краще мою, – дістає віддрукований на листочку А4 план Чернівців.
- Так, а чого в Літературному кафе справжня Австрія?
- Бо всі старі меблі з кафе Габсбург, яке тут за Габсбургів було, перейшло в Літературне. Там краще, ніж в наших музеях. Все хороше з Чернівців вивезли у Львів та Київ, а нам лишили одне лайно, тому краще йдіть в Літературне. І ще: сходіть там в туалет. Там унітаз тих старих часів. Хоча ні. Унітаз вже зламали – хтось ногами заліз на нього.
- А правда, що колись кожен чернівчанин вважав своїм обов'язком з'їздити у Відень?
- Знаю, що раніше, до совєтів, як мені розповідали, в кожному готелі можна було попросити зв'язати телефоном з Парижем чи Берліном. Чи з тим же Віднем. І в цьому не було проблем.
- Добре, дякуємо!
- Почекайте. Дам вам декілька порад: тут будуть пропонувати пиріг манник, то не купуйте його, він у нас єврейський. І ще будуть пропонувати вино, то не пийте, – хитро примружившись сказав наш співрозмовник і пішов до перехрестя.
- По цій мапі ви нічого не зрозумієте, візьміть краще мою, – дістає віддрукований на листочку А4 план Чернівців.
- Так, а чого в Літературному кафе справжня Австрія?
- Бо всі старі меблі з кафе Габсбург, яке тут за Габсбургів було, перейшло в Літературне. Там краще, ніж в наших музеях. Все хороше з Чернівців вивезли у Львів та Київ, а нам лишили одне лайно, тому краще йдіть в Літературне. І ще: сходіть там в туалет. Там унітаз тих старих часів. Хоча ні. Унітаз вже зламали – хтось ногами заліз на нього.
- А правда, що колись кожен чернівчанин вважав своїм обов'язком з'їздити у Відень?
- Знаю, що раніше, до совєтів, як мені розповідали, в кожному готелі можна було попросити зв'язати телефоном з Парижем чи Берліном. Чи з тим же Віднем. І в цьому не було проблем.
- Добре, дякуємо!
- Почекайте. Дам вам декілька порад: тут будуть пропонувати пиріг манник, то не купуйте його, він у нас єврейський. І ще будуть пропонувати вино, то не пийте, – хитро примружившись сказав наш співрозмовник і пішов до перехрестя.
Мультикультурність Чернівців лишилась не тільки в розповідях бабусь, її помітно й на вулицях. За п'ять днів перебування у місті ми почули вісім мов: від румунської до італійської, від польської до німецької. Більше в жодному місті на нашому шляху подібного не траплялось. Тут на одній вулиці кафе «Бухарест» та курси румунської мови, польський культурний центр та Віденська кав'ярня. Віденська кав'ярня, де перша фраза, яку ми почули: «Если хотите десертики, то смотрите на баре».
Як каже почесний консул Австрії та історик Сергій Осачук, в Чернівцях до Габсбургів стояли хати-мазанки (поширений тип побудови житла, коли стіни обмазувались глиною, замішаної на перегної органічних речовин) і тільки одиниці вміли читати. «В часи Австро-Угорщини населення почало здобувати освіту. Доходило до того, що батьків штрафували, якщо вони не пускали дітей в школу. А ось дорослих людей ніхто не змушував. Хочеш чогось досягти – вивчи мову та письмо. Хочеш пасти корів, то можна і не знати німецької. З коровами будь-якою можна», – розповідає Сергій.
І дійсно, у тогочасній газеті оголошень знаходимо вакансії няньки, де головною вимогою до кандидатки є знання німецької. При цьому самі видання тогочасних Чернівців були багатомовними – на шпальтах є польська, французька та німецька. А ось закони тих часів писались здебільшого німецькою, русинською та румунською мовами.
І дійсно, у тогочасній газеті оголошень знаходимо вакансії няньки, де головною вимогою до кандидатки є знання німецької. При цьому самі видання тогочасних Чернівців були багатомовними – на шпальтах є польська, французька та німецька. А ось закони тих часів писались здебільшого німецькою, русинською та румунською мовами.
| Німецький культурний центр у Чернівцях знаходиться у самому центрі. Двері у приміщення завжди відкриті, що не дуже характерно для пострадянського простору. Водночас історію будівлі видають дерев'яні балки перед входом та пофарбовані червоним двері (в часи Радянського Союзу підлогу, двері та часом стелю зафарбовували темно-червоною фарбою. Часто фарбою покривали навіть якісну деревину антикварного паркету). В коридорі вже стоять молоді люди та очікують на початок німецького клубу, який веде німець на ім'я Даніель з міста Єна, що на сході Німеччини. |
- Так виходить краще вчити німецьку, – розповідає Карина. – Я була здивована, коли зустріла тут німецького волонтера. Він вчить українську.
Мовний асистент Даніель ще не дуже добре знає українську мову. Але він добре володіє польською та російською. Каже, що дуже цікавиться іншими культурами. Він не випадково обрав саме Чернівці для життя та роботи на наступні півроку. Даніель пояснює, що у Львові та Києві ти тільки один з мільйону, а в Чернівцях можливий особистісний підхід.
- Я дуже люблю Чернівці. Ще в Німеччині я зустрічав людей, предки яких виїхали з цього міста на початку ХХ століття.
- Хто здебільшого приходить до тебе, щоб вивчити німецьку?
- Це люди, які мають німецьке чи австрійське коріння. Вони хочуть знати мову предків. Але я намагаюсь розповідати не тільки про мову, але й про звичаї, побут та культуру. Я думаю, що люди мають зрозуміти, що країна це не тільки мова. Це система.
- Ти відчуваєш зв'язок з місцевими німцями та австрійцями?
- Я відчуваю, що часом вони більше німці, ніж я. Вони такі стереотипні німці, яких часто уявляють. Тобто вони співають під акордеон, святкують всі німецькі свята і таке інше. Вони немов німці з минулого. Тому тут я вивчаю не тільки щось про Україну, а й про себе, про Німеччину.
Мовний асистент Даніель ще не дуже добре знає українську мову. Але він добре володіє польською та російською. Каже, що дуже цікавиться іншими культурами. Він не випадково обрав саме Чернівці для життя та роботи на наступні півроку. Даніель пояснює, що у Львові та Києві ти тільки один з мільйону, а в Чернівцях можливий особистісний підхід.
- Я дуже люблю Чернівці. Ще в Німеччині я зустрічав людей, предки яких виїхали з цього міста на початку ХХ століття.
- Хто здебільшого приходить до тебе, щоб вивчити німецьку?
- Це люди, які мають німецьке чи австрійське коріння. Вони хочуть знати мову предків. Але я намагаюсь розповідати не тільки про мову, але й про звичаї, побут та культуру. Я думаю, що люди мають зрозуміти, що країна це не тільки мова. Це система.
- Ти відчуваєш зв'язок з місцевими німцями та австрійцями?
- Я відчуваю, що часом вони більше німці, ніж я. Вони такі стереотипні німці, яких часто уявляють. Тобто вони співають під акордеон, святкують всі німецькі свята і таке інше. Вони немов німці з минулого. Тому тут я вивчаю не тільки щось про Україну, а й про себе, про Німеччину.
Захоплені кількістю проектів та можливостей, які Австрія та Німеччина надає чернівчанам, ми виходимо з Німецького Дому. Ситуація й справді виглядає обнадійливою – молоді люди вчать німецьку, володіють англійською й готові входити в європейську сім'ю. Аж раптом до нас звертається чоловік років 60:
– Це всьо добре, але б краще німці нам пару лимонів дали, а не це, – показує на Німецький дім. – Ми б вже знали, куди ці гроші пристроїти.
– Це всьо добре, але б краще німці нам пару лимонів дали, а не це, – показує на Німецький дім. – Ми б вже знали, куди ці гроші пристроїти.
«Завдяки архітектурі Станиславова Івано-Франківськ залишається в одному естетичному полі з Віднем, Будапештом, Краковом. Це стає очевидним одразу, як тільки ви виходите з потяга й бачите художнє литво опор на пероні»
Галина Петросаняк
поетеса, літературознавець
До Івано-Франківська ми їдемо експресом «Чернівці-Львів». Так як єдиного потягу до Відня вже не існує, ми готуємо себе до частих пересадок. У вагоні ніяких спальних місць – це скоріше електричка з новими сидіннями, автоматичними дверима та чистотою. Цим потягом подолати відстань між Чернівцями та Франківськом можна за годину сорок п'ять хвилин. Майже стільки ж часу треба витратити, аби доїхати з околиці Києва до його центру. Мобільність вражає й заспокоює душу – ми не будемо змушені провести половину дня в задусі чи холоді, як це зазвичай трапляється в українських потягах. Однак саме сьогодні колію рясно засипає снігом і ми прибуваємо із затримкою у дві з половиною години. На станції Івано-Франківськ провідниця навіть не відкриває двері, розмріяно дивлячись у вікно, вона чує наше:
- Ой, дайте вийти, – панікуємо, помітивши, що вагони починають відправлятися далі на Львів.
- А я думала, що ніхто не вийде тут, – так само розмріяно говорить провідниця й відчиняє.
І справді, зі всього потягу на перон виходять тільки четверо: ми і дві великі валізи. Наші валізи. Далі привокзальне кафе та чай, намагання викликати таксі до готелю й усвідомлення, що доведеться йти пішки.
- Я їй кажу, хай їде до Польщі заробити на квартиру. Можна з чоловіком, а можна ж і без, – розкидає пальцями жінка тридцяти п'яти років за сусіднім столиком.
- То сама їдь, – відповідає її співрозмовник, допиваючи світле пиво.
- Та сама я до Москви збираюсь. А що? Буду там фізкультуру викладати, – завершує жінка.
- Ой, дайте вийти, – панікуємо, помітивши, що вагони починають відправлятися далі на Львів.
- А я думала, що ніхто не вийде тут, – так само розмріяно говорить провідниця й відчиняє.
І справді, зі всього потягу на перон виходять тільки четверо: ми і дві великі валізи. Наші валізи. Далі привокзальне кафе та чай, намагання викликати таксі до готелю й усвідомлення, що доведеться йти пішки.
- Я їй кажу, хай їде до Польщі заробити на квартиру. Можна з чоловіком, а можна ж і без, – розкидає пальцями жінка тридцяти п'яти років за сусіднім столиком.
- То сама їдь, – відповідає її співрозмовник, допиваючи світле пиво.
- Та сама я до Москви збираюсь. А що? Буду там фізкультуру викладати, – завершує жінка.
На стінах закладу висять картини Станіслава. Того самого міста, яким Івано-Франківськ був близько вісімдесяти років тому. В цих зображеннях ледве впізнається теперішній Франик, як його часом називають місцеві. Івано-Франківськ ХХІ століття – пам'ятка алогічності радянської архітектури, хаотична забудова сецесійних ансамблів і якась тотальна «хрущьовизація» навколишнього простору. Зруйнований під час Першої світової війни, доруйнований під час Другої й недолуго забудований в епоху Радянського союзу, Івано-Франківськ подекуди все ще зберігає свій європейський шик. Тим самим демонструючи, що колись тут був зовсім інший світ.
Настільки інший, що називати теперешнє місто Станіславом беруться тільки найзавзятіші. Або ж письменники та митці, яких надихає історія австро-угорського Франківська. Станіслав як місцева легенда про старі добрі часи, коли дерева були великими, а панянки носили довгі, пишні сукні.
Настільки інший, що називати теперешнє місто Станіславом беруться тільки найзавзятіші. Або ж письменники та митці, яких надихає історія австро-угорського Франківська. Станіслав як місцева легенда про старі добрі часи, коли дерева були великими, а панянки носили довгі, пишні сукні.
Письменник Юрій Андрухович вважає ідеальним рішенням повернення назви Станіслав чи Станиславів в офіційний обіг тільки за умови створення історико-культурного заповідника в центрі міста. В іншому випадку це не має сенсу, адже у Франківську вже не тільки інші люди та інша забудова, але й інший стиль життя.
«ХХ століття нанесло Івано-Франківську такі втрати, які є невідновлюваними. Наприклад, Голокост. Переважна більшість єврейського населення Станиславова була знищена. Польське населення було вимушено покидати місто. До того ж, станом на 1946 рік українське населення міста вже не було тим українським населенням 30-х років. Тут відбулося велике переселення народів: кого відправили в Сибір, кого на той світ, хто переїхав на Захід», – розповідає Патріарх української літератури (так в письменницьких колах України називають Юрія Андруховича). І додає, що спустілі квартири й будинки заселили вихідці зі східних частин Радянського Союзу та мешканці навколишніх сіл.
- А Ви відчували себе радянською дитиною в 60-70-і роки у Франківську? – питаємо в Юрія Андруховича.
- Я виростав з протиставленням: є ми і є вони. Вони – партійні, вони – не місцеві, російськомовні. Російськомовні ж називали нас «мєстні». Ми їх – «руські». Хоча в багатьох з них були прізвища на –енко (найхарактерніший суфікс українських прізвищ), вони походили з Київщини чи Харьківщини. Але на це ми не дивились. Особисто я мріяв про Європу. У віці восьми років я потрапив до Праги – там знайшлися наші родичі, які колись виїхали з України. Це був 1968 рік і здається та подія визначила все моє подальше життя. Здавалося, що такого особливого у комуністичній Чехословаччині? Але там ми застали піковий момент Празької весни, а коли повернулися додому, то дізналися, що радянські війська увійшли в Чехословаччину (вторгнення радянських військ у Чехословаччину влітку 1968 року з метою «контрреволюції» та придушення антикомуністичних протестів).
Я запам'ятав Прагу як дуже кольоровий світ, де приязні люди, не злі й не агресивні. Там я вперше побачив хлопців з довгим волоссям та міні-спідниці у дівчат. Тамтешні телеканали показували концерти Beatles. Пам'ятаю, що після тієї подорожі я став таким неформальним лідером в хлопчачому товаристві: вони слухали мої історії про той західний світ, дивилися на іграшки і одяг звідти. Я був наче орфей, який повернувся з пекла. Тому й відчував себе шокованим тим, що наша радянська армія напала на той прекрасний світ. Більше того, тоді у військо забрали мого батька як резервіста. Але я був не на стороні радянської армії. Так, у вісім років, стався перший в моєму житті політичний конфлікт з радянською владою.
«ХХ століття нанесло Івано-Франківську такі втрати, які є невідновлюваними. Наприклад, Голокост. Переважна більшість єврейського населення Станиславова була знищена. Польське населення було вимушено покидати місто. До того ж, станом на 1946 рік українське населення міста вже не було тим українським населенням 30-х років. Тут відбулося велике переселення народів: кого відправили в Сибір, кого на той світ, хто переїхав на Захід», – розповідає Патріарх української літератури (так в письменницьких колах України називають Юрія Андруховича). І додає, що спустілі квартири й будинки заселили вихідці зі східних частин Радянського Союзу та мешканці навколишніх сіл.
- А Ви відчували себе радянською дитиною в 60-70-і роки у Франківську? – питаємо в Юрія Андруховича.
- Я виростав з протиставленням: є ми і є вони. Вони – партійні, вони – не місцеві, російськомовні. Російськомовні ж називали нас «мєстні». Ми їх – «руські». Хоча в багатьох з них були прізвища на –енко (найхарактерніший суфікс українських прізвищ), вони походили з Київщини чи Харьківщини. Але на це ми не дивились. Особисто я мріяв про Європу. У віці восьми років я потрапив до Праги – там знайшлися наші родичі, які колись виїхали з України. Це був 1968 рік і здається та подія визначила все моє подальше життя. Здавалося, що такого особливого у комуністичній Чехословаччині? Але там ми застали піковий момент Празької весни, а коли повернулися додому, то дізналися, що радянські війська увійшли в Чехословаччину (вторгнення радянських військ у Чехословаччину влітку 1968 року з метою «контрреволюції» та придушення антикомуністичних протестів).
Я запам'ятав Прагу як дуже кольоровий світ, де приязні люди, не злі й не агресивні. Там я вперше побачив хлопців з довгим волоссям та міні-спідниці у дівчат. Тамтешні телеканали показували концерти Beatles. Пам'ятаю, що після тієї подорожі я став таким неформальним лідером в хлопчачому товаристві: вони слухали мої історії про той західний світ, дивилися на іграшки і одяг звідти. Я був наче орфей, який повернувся з пекла. Тому й відчував себе шокованим тим, що наша радянська армія напала на той прекрасний світ. Більше того, тоді у військо забрали мого батька як резервіста. Але я був не на стороні радянської армії. Так, у вісім років, стався перший в моєму житті політичний конфлікт з радянською владою.
Зараз Івано-Франківськ це місто, де успішно втілюються у життя різноманітні урбаністичні проекти. Місцева молодь повна ентузіазму та ідей, на які надихають західні приклади. Пояснюється це не тільки протистоянням «ми-вони», яке існувало у Франківську упродовж всієї історії Радянського Союзу, а ще й впливом Австро-Угорщини. З'являється такий термін як «галицька зарадність» – вміння дати собі раду в будь-яких умовах.
А також це місто по праву носить назву літературної столиці України. Чого тільки вартий «станіславський феномен» – мистецький та письменницький бум в Івано-Франківську 80-90-х років, який став знаковим для всієї української культури.
А також це місто по праву носить назву літературної столиці України. Чого тільки вартий «станіславський феномен» – мистецький та письменницький бум в Івано-Франківську 80-90-х років, який став знаковим для всієї української культури.
| Письменник Тарас Прохасько каже, що в Івано-Франківську дуже відчутне галицьке звичаєве право, яке було сформоване саме в Австро-Угорські часи. «Суспільна домовленність має тут сильне значення. Ці правила домовленності у Франківську є набагато сильнішими, ніж на сході чи центрі України», – розповідає Прохасько. Австро-Угорщина на час розбудови залізниці до Чернівців діяла спираючись на базові демократичні засади. Чиновники знали про багатонаціональність імперії й тому була необхідність м'якого вирішення різноманітних конфліктів. Так, владою підтримувалось створення спільнот, товариств, тощо. І, завдяки цьому, виникло громадянське суспільство. У ХІХ столітті Австрійська імперія приносить на землі Галичини культуру ініціатив. Але, на думку Юрія Андруховича, максимально ця навичка розвивається за часів Другої польської республіки: «Тоді була дуже агресивна урядова політика на асиміляцію українства. Опір цьому чинився не тільки через терор, а й законними шляхами – розбудовою громадянського суспільства». Як би там не було, сьогодні Галичина це форвард українських змін. |
Офіс «Теплого міста» у Франківську це справжній вулик – всі намагаються встигнути, зробити більше й зробити краще. Тепле місто – це платформа для втілення різноманітних місцевих ініціатив. Від велодоріжок до он-лайн радіо Urban Space. Голова та натхненник «Теплого міста» Юрій Филюк каже, що вони просто хочуть зробити життя комфортнішим:
- Вміння давати собі раду – це дуже про галичан. Австро-угорський період повпливав на відчуття приватної власності та певних культурних аспектів.
- Варто і далі надихатися Австро-Угорщиною?
- Наше завдання – віднаходити сильні елементи в тих культурах, до яких ми мали причетність і шукати свою власну ідентичність. Бо ми все ж таки українці, –підсумовує Юрій Филюк.
- Вміння давати собі раду – це дуже про галичан. Австро-угорський період повпливав на відчуття приватної власності та певних культурних аспектів.
- Варто і далі надихатися Австро-Угорщиною?
- Наше завдання – віднаходити сильні елементи в тих культурах, до яких ми мали причетність і шукати свою власну ідентичність. Бо ми все ж таки українці, –підсумовує Юрій Филюк.
Зараз до Франківська варто їхати не тільки за смачним журеком (традиційна польська зупа), а й за активним середовищем, ідеями та можливістю їх втілити.
Як і сотню років тому, Франківськ надихає письменників та митців, наче велика творча резиденція. Найзатишніше місто України без залізниці Відень-Чернівці могло би так і лишитися депресивним селом на межі ХІХ століття.
Але, завдяки прокладеній колії, Івано-Франківськ став воротами у Карпати, портом, куди сходяться гірські ресурси та здобутки від «гуцульського туризму». Не випадково дирекція залізниці була розташована саме у Станиславові. Кажуть, що за це велись справжні баталії й навіть було завезено хабар у Відень, але це вже зовсім інша історія.
Як і сотню років тому, Франківськ надихає письменників та митців, наче велика творча резиденція. Найзатишніше місто України без залізниці Відень-Чернівці могло би так і лишитися депресивним селом на межі ХІХ століття.
Але, завдяки прокладеній колії, Івано-Франківськ став воротами у Карпати, портом, куди сходяться гірські ресурси та здобутки від «гуцульського туризму». Не випадково дирекція залізниці була розташована саме у Станиславові. Кажуть, що за це велись справжні баталії й навіть було завезено хабар у Відень, але це вже зовсім інша історія.
«На іншому боці монархії, у столиці коронного краю
Львові одразу кілька голів розмірковувало
про необхідність залізниці для Галичини...
Спільним для всіх провінційних галицьких голів
було те, що всі вони належали до одного органу,
що був більше символом, ніж мав влади»
Львові одразу кілька голів розмірковувало
про необхідність залізниці для Галичини...
Спільним для всіх провінційних галицьких голів
було те, що всі вони належали до одного органу,
що був більше символом, ніж мав влади»
Тарас Прохасько
письменник
- Купляйте сопілки, – чується з кінця плацкартного вагону Івано-Франківськ-Львів. Дідо років 80 заводить гуцульські мелодії, паралельно продаючи дерев'яні карпатські сопілки.
- А ви їх самі робили? – цікавимось ми.
- І шо?
- Ну це ручна робота?
- І шо?
- Скільки коштує?
- 20 гривень, – тьмяне світло плацкарту мерехтить наче помираючий метелик. В голові лише одна думка: чого тут завжди так спекотно? І ще одна: коли ми вже приїдемо?
- А ви їх самі робили? – цікавимось ми.
- І шо?
- Ну це ручна робота?
- І шо?
- Скільки коштує?
- 20 гривень, – тьмяне світло плацкарту мерехтить наче помираючий метелик. В голові лише одна думка: чого тут завжди так спекотно? І ще одна: коли ми вже приїдемо?
| Їдемо ми до столиці коронного краю Королівства Галичини та Лодомерії міста Львова. Саме тут між 1855 та 1856 роком представники галицької шляхти вирішують розпочати перемовини з австрійською владою про побудову залізниці від Перемишля через Львів і далі до Чернівців. Проте представники австрійського уряду вважали, що спокійніше буде, якщо залізниця все ж таки належатиме державі, а не буде приватною власністю. Ще й приватною власністю поляків, яким австрійці, м'яко кажучи, не дуже довіряли. Це стало причиною протистояння між чиновниками та галицькою шляхтою. Але настання фінансової кризи змусило уряд погодитися на часткове розділення витрат зі шляхтою. У той же час, до будування залізниці було залучено значну частину німецьких та англійських інвесторів. Таким чином, австрійська держава зберегла свій вплив на залізниці Відень-Чернівці. Шкода, але через фінансові ускладнення колію було прокладено тільки до Львова й тоді ж представники чернівецької спільноти вирішили самостійно звернутися до цісаря за продовженням шляхів на Буковину. |
Львівський вокзал – це речовий доказ цінування цього міста імперією. Пишнішою та величнішою будівля вокзалу була тільки у Відні. Ані у Кракові, ані в Перемишлі чи в Чернівцях чи Франківську такого вокзалу не було.
У головному залі львівської залізничної станції як завжди дуже багато людей і пахне Полтвою (річка, яка проходить під містом), принаймні цим у Львові пояснюють майже щоденний міський сморід. Дивлячись на стіни вокзалу, виникає враження, що його перероблювали – дуже характерно виглядає радянська біла плитка на колонах приміщення.
У головному залі львівської залізничної станції як завжди дуже багато людей і пахне Полтвою (річка, яка проходить під містом), принаймні цим у Львові пояснюють майже щоденний міський сморід. Дивлячись на стіни вокзалу, виникає враження, що його перероблювали – дуже характерно виглядає радянська біла плитка на колонах приміщення.
Ми вирішуємо завчасно придбати квитки до Перемишля. Підходимо до єдиної міжнародної каси на вокзалі.
- Та мені кажуть, шо тут на електричку купить можна, – каже жінка з хусткою на голові.
- Так пише ж МІЖНАРОДНА! – відповідає її супутниця.
- Так це ж тільки пише!
На жаль, в єдиній міжнародній касі на вокзалі продають не тільки квитки за кордон, а й проїзні на приміський транспорт. Важко знайти цьому пояснення, але, здається, справа в тому, що здебільшого українці виїжджають за межі держави за допомогою автобусів чи літаків. Залізничний транспорт в цьому випадку не користується популярністю. Тому аби каса не пустувала, там продають і квитки на електрички.
- Та що ж таке, – жінки у черзі починають нервуватися. Їх хвилює, що касирша робить все дуже повільно. Ще більше їх бентежить те, що хтось тут збирається купувати міжнародні квитки. Але остаточно доводить до сказу чоловік, який прагне роздрукувати свій електронний документ і зробити це він по праву може без черги.
- Шановний! Ви ж чоловік! Дайте білет купить! Електричка скоро моя поїде, – біля каси починається справжня штовханина та розборки. Квитки ми все ж таки купуємо, чудом уникнувши гніву жінок.
- Та мені кажуть, шо тут на електричку купить можна, – каже жінка з хусткою на голові.
- Так пише ж МІЖНАРОДНА! – відповідає її супутниця.
- Так це ж тільки пише!
На жаль, в єдиній міжнародній касі на вокзалі продають не тільки квитки за кордон, а й проїзні на приміський транспорт. Важко знайти цьому пояснення, але, здається, справа в тому, що здебільшого українці виїжджають за межі держави за допомогою автобусів чи літаків. Залізничний транспорт в цьому випадку не користується популярністю. Тому аби каса не пустувала, там продають і квитки на електрички.
- Та що ж таке, – жінки у черзі починають нервуватися. Їх хвилює, що касирша робить все дуже повільно. Ще більше їх бентежить те, що хтось тут збирається купувати міжнародні квитки. Але остаточно доводить до сказу чоловік, який прагне роздрукувати свій електронний документ і зробити це він по праву може без черги.
- Шановний! Ви ж чоловік! Дайте білет купить! Електричка скоро моя поїде, – біля каси починається справжня штовханина та розборки. Квитки ми все ж таки купуємо, чудом уникнувши гніву жінок.
Зараз потяги зі Львова та до Львова забиті вщент. Люди масово їдуть до галицької столиці за враженнями, на навчання й за цікавою роботою. Як каже історик Ярослав Грицак, ще у ХІХ століття Львів розвивався значно бурхливіше, ніж той же Краків, який був мілітарною фортецею, адже далі за кордоном була Росія. «Габсбурги заборонили у Львові хоронити людей при церквах, бо це підвищувало ризик епідемії. Саме так з'явився Личаківський цвинтар і багато чого іншого», - розповідає Грицак.
Львів був столицею, де концентрувалось галицьке життя. Але з приходом Радянського Союзу місто втрачає свої зв'язки із західним світом, унаслідок репресій змінюється склад міського населення й Львів біднішає. Піку свого занепаду місто досягає у 90-і роки, коли фасади австрійських будівель розвалюються, люди не мають роботи, туризм не розвинено, а радянські заводи занедбано. Так що й казати, якщо до 2007 року на площі Ринок була парковка, а не пішохідна зона з ліхтариками, конями та глінтвейном.
Львів був столицею, де концентрувалось галицьке життя. Але з приходом Радянського Союзу місто втрачає свої зв'язки із західним світом, унаслідок репресій змінюється склад міського населення й Львів біднішає. Піку свого занепаду місто досягає у 90-і роки, коли фасади австрійських будівель розвалюються, люди не мають роботи, туризм не розвинено, а радянські заводи занедбано. Так що й казати, якщо до 2007 року на площі Ринок була парковка, а не пішохідна зона з ліхтариками, конями та глінтвейном.
Сучасний же Львів розвивається так стрімко, що вже може конкурувати з Києвом не тільки економічно, а й за рахунок людського капіталу. Адже саме у Львові на сьогоднішній день існує найпотужніше креативне середовище України. Рушієм цих змін, в першу чергу є романтичне минуле Львова, наявність в Галичині елементів громадянського суспільства та атмосфера «іншості». Відбудовуються старі будинки, адаптуються під сучасність території закинутих заводів, формується та вібрує маса публічних просторів і спільнот.
«Львів кидає довгу тінь, як Відень колись кидав довгу тінь. Львів показує іншість, яка можлива. Львів це Європа без шенгену. У Львові ти відчуваєш себе іншим. Львів це бацила, яку треба розвивати та експортувати. Дуже багато молодих людей зі сходу України приїжджає до Львова. Людські та фінансові капітали в межах України подорожують зі сходу на захід. Я вважаю, що Львів може підтягнути Україну до Європи та Європу до України. Нація це є комунікація. Комунікація – це потяги. Якщо зі Львова до Харкова їхати 24 години, то забудьте про зв'язок сходу та заходу. Ми маємо працювати як вірус. Але треба створювати канали для цих вірусів», – розмислює над роллю Львова в Україні Ярослав Грицак.
«Львів кидає довгу тінь, як Відень колись кидав довгу тінь. Львів показує іншість, яка можлива. Львів це Європа без шенгену. У Львові ти відчуваєш себе іншим. Львів це бацила, яку треба розвивати та експортувати. Дуже багато молодих людей зі сходу України приїжджає до Львова. Людські та фінансові капітали в межах України подорожують зі сходу на захід. Я вважаю, що Львів може підтягнути Україну до Європи та Європу до України. Нація це є комунікація. Комунікація – це потяги. Якщо зі Львова до Харкова їхати 24 години, то забудьте про зв'язок сходу та заходу. Ми маємо працювати як вірус. Але треба створювати канали для цих вірусів», – розмислює над роллю Львова в Україні Ярослав Грицак.
З кожним роком Львів стає містом, яке експортує свій бренд на всю Україну. Деякі чернівчани розповідають, що саме у Чернівцях було відкрито першу кав'ярню і це трапилось на 14 років раніше, ніж у Львові. Як би там не було, але саме галицькій столиці вдалося створити образ міста кав'ярень.
Інша справа, що не всі львів'яни встигають за еволюцією міста. Не встигає Львів й інфраструктурно – погана транспортна розв'язка, розбиті дороги, проблеми з переробкою сміття, тощо. Проте, якщо порівняти з тим, що ще 10 років тому, місцеві мешканці отримували воду погодинно, то прогрес очевидний. Якщо колись молодик мав повезти свою кохану у Відень, аби потім посвататися (принаймні ходила така легенда), то в сучасній Україні таким містом є Львів.
Інша справа, що не всі львів'яни встигають за еволюцією міста. Не встигає Львів й інфраструктурно – погана транспортна розв'язка, розбиті дороги, проблеми з переробкою сміття, тощо. Проте, якщо порівняти з тим, що ще 10 років тому, місцеві мешканці отримували воду погодинно, то прогрес очевидний. Якщо колись молодик мав повезти свою кохану у Відень, аби потім посвататися (принаймні ходила така легенда), то в сучасній Україні таким містом є Львів.
| Білі скатертини, газети, пахне кавою і навіть є торт «Захер». Ми у Віденській кав'ярні Львова, яка існувала ще за часів Австро-Угорщини й, як кажуть історики, була дуже популярною. Ми сподіваємось поринути в кайзерівську атмосферу, але атмосфера приходить з новими відвідувачами: офісними працівниками середнього віку та турецькими туристами. - Голубчиків мені! – чується у залі. |
Без залізниці Львів ХІХ століття був би обмежений ареалом театральної вулиці з одного боку і Високим замком з іншого. Все далі цього району – болота та ліси, де ще до середини віку полювали на качок.
Ярослав Грицак називає сучасний Львів повністю габсбурзьким творінням. Важко уявити, якщо б замість місцевої опери простягалися ліси з вовками або ще гірше – «хрущьовки». Австро-Угорщина назавжди вписала Львів в спільне естетичне поле з найгарнішими містами Європи. І, здається, це успішно використовується.
Ярослав Грицак називає сучасний Львів повністю габсбурзьким творінням. Важко уявити, якщо б замість місцевої опери простягалися ліси з вовками або ще гірше – «хрущьовки». Австро-Угорщина назавжди вписала Львів в спільне естетичне поле з найгарнішими містами Європи. І, здається, це успішно використовується.
«У нинішньому Перемишлі українців називають «шошонями».
Це, звісно, данина фонетиці – реакція на найчастіше вловлюване
вухом у базарних рядах «шо-шо?». Два десятиліття тому,
коли середмістя Львова бувало просто-таки
загачене гендлюючими безпосередньо з «малюхів»
поляками, в нас почали їх називати «пшеками» –
за тією ж фонетичною засадою»
(про Перемишль 90-х років)
Це, звісно, данина фонетиці – реакція на найчастіше вловлюване
вухом у базарних рядах «шо-шо?». Два десятиліття тому,
коли середмістя Львова бувало просто-таки
загачене гендлюючими безпосередньо з «малюхів»
поляками, в нас почали їх називати «пшеками» –
за тією ж фонетичною засадою»
(про Перемишль 90-х років)
Юрій Андрухович
письменник
Мальовничо розкинулось прикордонне польське місто над Сяном. Такої важливої річки для патріотів України й своєрідним наріжним камнем для патріотів Польщі. Кажуть, що саме тут стосунки українців та поляків найбільш загостренні. Якщо перші вважають, що конфлікти роздмухуються штучно, то другі прагнуть, як їм здається, історичної справедливості.
Як ви вже здогадалися їдемо ми у Перемишль – наступний пункт на шляху з Чернівців до Відня. Історики стверджують, що спочатку місто населяли білі хорвати, згодом князь Володимир приєднав Перемишль до Київської русі. І на декілька століть місто опинилось під владою галицьких та київських князів. Аж поки у ХIV столітті Перемишль не зруйнував та не захопив польський король Казимир ІІІ. Таким чином місто стало польським, а вже після Першого поділу Польщі Перемишль опинився в Австро-Угорщині.
Як ви вже здогадалися їдемо ми у Перемишль – наступний пункт на шляху з Чернівців до Відня. Історики стверджують, що спочатку місто населяли білі хорвати, згодом князь Володимир приєднав Перемишль до Київської русі. І на декілька століть місто опинилось під владою галицьких та київських князів. Аж поки у ХIV столітті Перемишль не зруйнував та не захопив польський король Казимир ІІІ. Таким чином місто стало польським, а вже після Першого поділу Польщі Перемишль опинився в Австро-Угорщині.
Близько десятої вечора, Львівський вокзал, по перону в жилетці залізнодорожника ходить безхатченко. Він просить закурити, але біля колій більше нікого, окрім нас та ще однієї польськомовної жінки. Ми не палимо, жінка його не розуміє. Потяг, який має відвезти нас до Перемишля вже на місці, але двері не відчиняються. З іншого вагону виходить провідник та ліниво підтягується.
- Не підкажете, нам у який вагон?
- Tam, - відповідає провідник та показує шлях рукою.
Зрозумівши, що в нашому вагоні темно та жодних рухів, починаємо стукати у вікна. Ми стукаємо, а безхатченко в жилетці кричить, побачивши у вікні провідницю:
- Пані, дайте хліба! Пані, закурити! Пані, а випити є?
Напевно, втрьох ми складаємо не найприємніше враження, але провідниця все ж таки відчиняє. Мила польська пані просить пройти до своїх місць, паралельно пояснюючи чоловіку в жилетці, що не знає, чим йому допомогти. Потяг пустий, але дуже акуратний. В купе немає зайвих запахів, що вводить нас в оману: а ми точно у потязі? Кажуть, що їхати 3 години й це разом з паспортним контролем. Здається, має бути набагато швидше, ніж на автобусі. Раптом на останній хвилині вагон наповнюється українцями з сумками. Ми не одні й це непогано.
- Вибачте, але дуже спекотно, – звертається один з пасажирів до провідниці.
- То відкрийте вікно, – відповідає жінка, чим справді шокує пасажира.
Справа в тому, що в українських потягах відчинити вікно не так вже й просто. Навіть коли у вагоні нічим дихати й люди червоніють наче раки – вікно має бути зачинене. То ж можливість пустити в купе свіжого повітря не тільки дивує, але й шокує.
До кордону ми доїжджаємо доволі швидко. Починається перевірка. Українські прикордонники виглядають суворо й сконцентровано, польські ж жартують та розповідають різні історії. Українські спілкуються українською й польською, а польські тільки однією з цих мов. І, як ви розумієте, це не наша державна. Дізнавшись, що їдемо ми у Перемишль в очах прикордонників з'являється відверте нерозуміння: «Тобто ви їдете нічним потягом до Перемишля? Коли могли піти на піший перехід чи на автобус?».
Подорож потягом дорожча за подорож автобусом і, якщо українці й їдуть до Перемишля, то точно не залізничним транспортом. Залізницею добираються до Вроцлава, Варшави, тощо. Але наша мета дістатися до кожного пункту саме потягом, тому вибору немає. Усвідомивши дивність нашого рішення, прикордонники вирішують навіть не перевіряти валіз. На станції Перемишль виходимо тільки ми вдвох.
На перший погляд все тут виглядає як справжня Європа. Принаймні та Європа, яка постає в уяві: чисті вулиці, величні австрійські будинки, ліхтарі, гарні дороги, затишні кав'ярні, де, на відміну від України, можна зустріти людей старшого віку. Після дев'ятої вулиці пустішають і з'являється неповторна романтика, яка буває лише в невеликих провінційних європейських містечках.
- Не підкажете, нам у який вагон?
- Tam, - відповідає провідник та показує шлях рукою.
Зрозумівши, що в нашому вагоні темно та жодних рухів, починаємо стукати у вікна. Ми стукаємо, а безхатченко в жилетці кричить, побачивши у вікні провідницю:
- Пані, дайте хліба! Пані, закурити! Пані, а випити є?
Напевно, втрьох ми складаємо не найприємніше враження, але провідниця все ж таки відчиняє. Мила польська пані просить пройти до своїх місць, паралельно пояснюючи чоловіку в жилетці, що не знає, чим йому допомогти. Потяг пустий, але дуже акуратний. В купе немає зайвих запахів, що вводить нас в оману: а ми точно у потязі? Кажуть, що їхати 3 години й це разом з паспортним контролем. Здається, має бути набагато швидше, ніж на автобусі. Раптом на останній хвилині вагон наповнюється українцями з сумками. Ми не одні й це непогано.
- Вибачте, але дуже спекотно, – звертається один з пасажирів до провідниці.
- То відкрийте вікно, – відповідає жінка, чим справді шокує пасажира.
Справа в тому, що в українських потягах відчинити вікно не так вже й просто. Навіть коли у вагоні нічим дихати й люди червоніють наче раки – вікно має бути зачинене. То ж можливість пустити в купе свіжого повітря не тільки дивує, але й шокує.
До кордону ми доїжджаємо доволі швидко. Починається перевірка. Українські прикордонники виглядають суворо й сконцентровано, польські ж жартують та розповідають різні історії. Українські спілкуються українською й польською, а польські тільки однією з цих мов. І, як ви розумієте, це не наша державна. Дізнавшись, що їдемо ми у Перемишль в очах прикордонників з'являється відверте нерозуміння: «Тобто ви їдете нічним потягом до Перемишля? Коли могли піти на піший перехід чи на автобус?».
Подорож потягом дорожча за подорож автобусом і, якщо українці й їдуть до Перемишля, то точно не залізничним транспортом. Залізницею добираються до Вроцлава, Варшави, тощо. Але наша мета дістатися до кожного пункту саме потягом, тому вибору немає. Усвідомивши дивність нашого рішення, прикордонники вирішують навіть не перевіряти валіз. На станції Перемишль виходимо тільки ми вдвох.
На перший погляд все тут виглядає як справжня Європа. Принаймні та Європа, яка постає в уяві: чисті вулиці, величні австрійські будинки, ліхтарі, гарні дороги, затишні кав'ярні, де, на відміну від України, можна зустріти людей старшого віку. Після дев'ятої вулиці пустішають і з'являється неповторна романтика, яка буває лише в невеликих провінційних європейських містечках.
| Над Сяном кружляє сніг та, очевидно, дух Степана Бандери. Бо як ще можна пояснити те, що в книгарні поблизу ріки ціла розкладка з книгами про «Волинь в огні» (Волинська трагедія, коли польське та українське населення зазнало етнічних чисток з обох боків), «Вбивці УПА», «Львів – польський» (частина польських націоналістів стверджує, що Львів це польське місто й українці мають його віддати) і таке інше. |
Як розповідає Голова Перемиського відділення Об'єднання українців у Польщі Марія Туцька, польсько-українські конфлікти підігріваються політиками, які прагнуть заробити на цій темі політичних балів. Події Другої світової війни змусили українців виїжджати з міста. Хто тікав в Канаду, хто в Австралію, а хто на Львівщину чи Тернопільщину. Сьогодні ж в Перемишлі проживає близько двох тисяч українців, частина яких веде свій рід на цих землях з діда-прадіда. На жаль, каже Марія Туцька, не всі поляки це розуміють. Багатьом здається, що українці приїхали до Перемишля нещодавно й намагаються «захопити» місто.
«В 90-і роки між поляками та українцями в Перемишлі теж були конфлікти. На будинках постійно з'являлися образливі написи, були напади на українців. Як це відбувається зараз. Я пережила це, коли ми хотіли відкрити школу Маркіяна Шашкевича в 1990 році. А під час фестивалю української культури підпалили автобуси, якими діти приїхали на фестиваль. Таке ж відбувалось, коли ми хотіли повернути Український народний дім. Завжди з'являються ті, хто хочуть сказати, що ми в гостях. Але тут могила моїх дідів, прадідів, батьки жили на цій землі. Тут я зростала, навчалась і виховувалась. І хотіла б, щоб і мої діти могли тут спокійно жити», – розповідає пані Марія.
Вона додає, що поляки хочуть пошани до себе у світі, у тій же Англії, але не ставляться з пошаною до українців: «Деякі просто не знають історії, а також не розуміють, що ми платимо податки, віддаємо свої сили і так само інвестуємо в це місто, в цю землю».
«В 90-і роки між поляками та українцями в Перемишлі теж були конфлікти. На будинках постійно з'являлися образливі написи, були напади на українців. Як це відбувається зараз. Я пережила це, коли ми хотіли відкрити школу Маркіяна Шашкевича в 1990 році. А під час фестивалю української культури підпалили автобуси, якими діти приїхали на фестиваль. Таке ж відбувалось, коли ми хотіли повернути Український народний дім. Завжди з'являються ті, хто хочуть сказати, що ми в гостях. Але тут могила моїх дідів, прадідів, батьки жили на цій землі. Тут я зростала, навчалась і виховувалась. І хотіла б, щоб і мої діти могли тут спокійно жити», – розповідає пані Марія.
Вона додає, що поляки хочуть пошани до себе у світі, у тій же Англії, але не ставляться з пошаною до українців: «Деякі просто не знають історії, а також не розуміють, що ми платимо податки, віддаємо свої сили і так само інвестуємо в це місто, в цю землю».
Сьогодні в Перемишлі є український садок та українська школа, де є можливість вивчати українську мову. Вчаться в них здебільшого діти, чиї предки жили в місті ще задовго до операції Вісла (примусове переселення українців та поляків з їхніх етнічних земель після Другої світової війни). А також біженці зі сходу України, які виїжджають зі своїх домівок через війну. В місті діє Український народний дім, але поліетнічність та поліконфесійність, яка колись була властива Перемишлю, вже не відчувається. Так, ви навряд чи знайдете у Перемишлі написи якоюсь іншою мовою, окрім польської.
В одній з місцевих піцерії, наприклад, висить на стіні стара фотографія перемиського вокзалу, але українська назва міста на ній зафотошоплена. В такій спосіб хтось, мабуть, прагнув стерти з історії назву «Перемишль» і закріпити «Пшемисль». У місті зовсім не відчувається єврейський елемент, який був так широко поширений в Галичині, з українським активно борються, а австрійський слід майже повністю стерто.
В одній з місцевих піцерії, наприклад, висить на стіні стара фотографія перемиського вокзалу, але українська назва міста на ній зафотошоплена. В такій спосіб хтось, мабуть, прагнув стерти з історії назву «Перемишль» і закріпити «Пшемисль». У місті зовсім не відчувається єврейський елемент, який був так широко поширений в Галичині, з українським активно борються, а австрійський слід майже повністю стерто.
Цікаво, що коли у Перемишлі відновлювався фрагмент старого міста під назвою «рицарська брама», то з неї зняли австрійський герб. Тоді місцева влада сказала, що це символ окупації, розповідає пані Туцька. Марія додає, що наразі постала проблема й з транспортним сполученням: «Так виходить, що відтинають цей Перемишль, роблять його загомінковим. А колись за Австро-Угорщини це був культурний та науковий центр, на перетині торговельних шляхів. Сьогодні ж, аби доїхати до Варшави треба робити пересадку в Жешуві. Молодь виїжджає, а місто втрачає на своєму значенні».
Український народний дім Перемишля було засновано в 1904 році на кошти місцевої української громади. Знаходиться будівля в самому центрі, прямо поруч з книгарнею, де основним асортимент – видання про «криваву Волинь». Випадковість чи ні, сказати важко.
В Українському народному домі концентрувалось все українське життя, яке до Другої світової війни було доволі активним у Перемишлі. У місті виступала Соломія Крушельницька (українська оперна співачка), працювала Олена Кульчицька (українська мисткиня), приїжджав Іван Франко (український письменник), а найголовніше саме тут жив автор музики українського гімну Михайло Вербицький. Місцеві українці кажуть, що й зараз потребують підтримки з України, але не часто її отримують.
В Українському народному домі концентрувалось все українське життя, яке до Другої світової війни було доволі активним у Перемишлі. У місті виступала Соломія Крушельницька (українська оперна співачка), працювала Олена Кульчицька (українська мисткиня), приїжджав Іван Франко (український письменник), а найголовніше саме тут жив автор музики українського гімну Михайло Вербицький. Місцеві українці кажуть, що й зараз потребують підтримки з України, але не часто її отримують.
Потрапити до українського дому виявляється не такою легкою справою – двері на замку й ніхто не відкриває. Як ми довідуємося згодом, у будівлі йде ремонт. Сьогодні має відбутися вечір пам'яті Івана Франка, й ми хочемо зайти. Помічаємо старшого чоловіка у вишиванці під піджак. Інтуїція чи вишиванка підказують, що треба йти за ним. І ми не помиляємось. Чоловік проходить у велику та простору залу, яка має чудову ліпнину у вигляді соняшників. Виглядає справді стильно, хоча й зроблено на початку минулого століття.
- Доброго дня, українська родино! – оксамитовим голосом починає чоловік. Згадується фраза Даніеля з Чернівців, що тамтешні німці наче німці минулого. Здається, що тамтешні українці це українці минулого. Майже всі присутні розмовляють українською мовою, хоч і з акцентом. І майже всі прагнуть відчути себе в спільноті, якої їм так не вистачає на вулицях Перемишля.
Після Другої світової українці втратили Народний Дім і тільки в часи «відлиги» (кінець 50-х – початок 60-х років в СРСР) звернулися з проханням про оренду другого поверху для культурної діяльності. І аж до 2011 року українці були лише орендарями свого власного приміщення. Виплативши частину вартості будинку й обмінявшись з польською громадою у Львові іншим приміщенням, українці почали ремонт Народного дому, який на той час був у стані руїни. Ремонт відбувається за ґрантові кошти та пожертви окремих членів спільноти. Планується, що Український Народний Дім стане своєрідним вільним простором, де можна буде провести час, випити кави та відвідати різноманітні заходи. Також планується відкрити курси польської та англійської мови. Для цього роботи ведуться ще і на даху приміщення. Користуватися цим всім зможуть не тільки українці, а й усі мешканці та гості міста. «Це має бути місток на кордоні між Україною та Польщею. Це також буде для українців брамою у Європу, а для поляків брамою до України», – розповідає керівник проекту Ігор Горків.
- Ви тут розвернули таке будівництво, це дуже класно! Але чи не жаліються сусіди? –питаємо в Ігоря під час екскурсії Народним домом, яку він погодився нам провести.
- Знаєте, стільки дзвінків у поліцію, скільки надходило на нашу адресу від сусідів, мабуть, не надходило ні на жоден будинок в місті.
На ще невідремонтованій підлозі лежать свідчення присутності тут українців ще сто років тому – україномовні книжки, прапор тощо. До того ж панові Ігорю вдалося знайти у димарі документи засідань товариства та свідчення про діяльність у місті «Просвіти». Ці документи Ігор Горків розглядає з особливою дбайливістю: «Молоді поляки думають, що ті, що ходять тепер вулицями, це нащадки тих, хто вбивав на Волині. Ми помітні і нас легко ідентифікувати собі як ворога. Сьогодні в Перемишлі більшість починає вороже дивитися на меншість, яку помітно і яка не ховається. Тепер місто економічно занепадає, тому хтось має бути винен. Хто винен? Українці».
- Доброго дня, українська родино! – оксамитовим голосом починає чоловік. Згадується фраза Даніеля з Чернівців, що тамтешні німці наче німці минулого. Здається, що тамтешні українці це українці минулого. Майже всі присутні розмовляють українською мовою, хоч і з акцентом. І майже всі прагнуть відчути себе в спільноті, якої їм так не вистачає на вулицях Перемишля.
Після Другої світової українці втратили Народний Дім і тільки в часи «відлиги» (кінець 50-х – початок 60-х років в СРСР) звернулися з проханням про оренду другого поверху для культурної діяльності. І аж до 2011 року українці були лише орендарями свого власного приміщення. Виплативши частину вартості будинку й обмінявшись з польською громадою у Львові іншим приміщенням, українці почали ремонт Народного дому, який на той час був у стані руїни. Ремонт відбувається за ґрантові кошти та пожертви окремих членів спільноти. Планується, що Український Народний Дім стане своєрідним вільним простором, де можна буде провести час, випити кави та відвідати різноманітні заходи. Також планується відкрити курси польської та англійської мови. Для цього роботи ведуться ще і на даху приміщення. Користуватися цим всім зможуть не тільки українці, а й усі мешканці та гості міста. «Це має бути місток на кордоні між Україною та Польщею. Це також буде для українців брамою у Європу, а для поляків брамою до України», – розповідає керівник проекту Ігор Горків.
- Ви тут розвернули таке будівництво, це дуже класно! Але чи не жаліються сусіди? –питаємо в Ігоря під час екскурсії Народним домом, яку він погодився нам провести.
- Знаєте, стільки дзвінків у поліцію, скільки надходило на нашу адресу від сусідів, мабуть, не надходило ні на жоден будинок в місті.
На ще невідремонтованій підлозі лежать свідчення присутності тут українців ще сто років тому – україномовні книжки, прапор тощо. До того ж панові Ігорю вдалося знайти у димарі документи засідань товариства та свідчення про діяльність у місті «Просвіти». Ці документи Ігор Горків розглядає з особливою дбайливістю: «Молоді поляки думають, що ті, що ходять тепер вулицями, це нащадки тих, хто вбивав на Волині. Ми помітні і нас легко ідентифікувати собі як ворога. Сьогодні в Перемишлі більшість починає вороже дивитися на меншість, яку помітно і яка не ховається. Тепер місто економічно занепадає, тому хтось має бути винен. Хто винен? Українці».
Особисто ми не відчули на собі відвертої недоброзичливості до українців. Можливо, нам пощастило. Але факт в тому, що зв'язок Перемишля з Україною сьогодні дуже нетривкий. До того ж, очевидно, що руйнується зв'язок Перемишля з Європою й місто має небезпеку перетворитися на звичайну провінцію. Міжкультурні процеси завмирають, а найбезпечніший шлях тут – не виділятися.
«Перемишль – це агресивне містечко, яке останні роки дуже добре живе за рахунок України та українців. Для них закриття кордону було би великим ударом. Але дехто в Перемишлі живе страхом і пам'яттю, що це українська територія. Отже, українці можуть її забрати. Натомість в Кракові набагато менше подібного», - каже Ярослав Грицак.
Ми вирушаємо на вокзал – попереду Краків.
- We need two tickets to Krakow, - жінка за касою дивиться розгублено, не розуміючи, що ми їй кажемо.
- Нам потрібно два квитки в Краків.
- Och, dobrze! – а ось українську тут розуміють.
«Перемишль – це агресивне містечко, яке останні роки дуже добре живе за рахунок України та українців. Для них закриття кордону було би великим ударом. Але дехто в Перемишлі живе страхом і пам'яттю, що це українська територія. Отже, українці можуть її забрати. Натомість в Кракові набагато менше подібного», - каже Ярослав Грицак.
Ми вирушаємо на вокзал – попереду Краків.
- We need two tickets to Krakow, - жінка за касою дивиться розгублено, не розуміючи, що ми їй кажемо.
- Нам потрібно два квитки в Краків.
- Och, dobrze! – а ось українську тут розуміють.
«Авангардізм це дуже краківська річ, це була молода Польща.
Краків мав вільний дух, а Львів був містом бюрократів.
У Львові були неможливі експерименти.
Авангардна культура у Львові – це те, чому ми навчилися у Кракова.
Багато моїх знайомих краків'ян страшено люблять Львів,
мають до нього братське відчуття»
Краків мав вільний дух, а Львів був містом бюрократів.
У Львові були неможливі експерименти.
Авангардна культура у Львові – це те, чому ми навчилися у Кракова.
Багато моїх знайомих краків'ян страшено люблять Львів,
мають до нього братське відчуття»
Ярослав Грицак
історик
Краківський вокзал поєднаний з великим торговельним центром, тому не дивуйтесь, якщо прямо з платформи ви потрапите у хол з бутіками та закладами громадського харчування. Виникає враження, що стара будівля вокзалу вже майже не використовується, бо аби дістатися кас – необхідно пройти повз магазини. Це наче метафора до всього міста – Краків переповнений людьми, які приїжджають сюди за емоціями, сувенірами, старою Європою або дешевими розвагами.
Нас не полишає відчуття, що ми вже тут були. Насправді це відчуття виникає у всіх, хто колись проводив багато часу у Львові – міста дуже схожі. І, хоч у Львові й відчуваються сліди колишньої столиці краю, сьогоднішній Краків не виглядає провінційно. Відрізняється від Львова він тільки чистими вулицями, хорошою інфраструктурою та великою кількістю п'яних британських туристів. Часто тут можна почути думку, що Краків втрачає свою особливість та ідентичність, намагаючись догодити туристам.
Наприклад, в місті не так багато кав'ярень з атмосферою старої Європи, але майже на кожному кроці можна зустріти паб чи нічний клуб. Почути польську мову в центрі Кракова можна тільки зрідка, а ось англійська чується звідусіль. Але якщо ви хочете справжньої галицькості, то зайдіть в єврейський квартал Казімерш – там ще зберігся старий та душевний Краків. Адже колись саме єврейське населення було носіями та одними з тих, хто сформував галицьку ідентичність.
Наприклад, в місті не так багато кав'ярень з атмосферою старої Європи, але майже на кожному кроці можна зустріти паб чи нічний клуб. Почути польську мову в центрі Кракова можна тільки зрідка, а ось англійська чується звідусіль. Але якщо ви хочете справжньої галицькості, то зайдіть в єврейський квартал Казімерш – там ще зберігся старий та душевний Краків. Адже колись саме єврейське населення було носіями та одними з тих, хто сформував галицьку ідентичність.
У кафе «Химера», де ще відчувається стара Європа, ми розмовляюмо з поляком на ім'я Шимон. Він зацікавлюється темою нашого дослідження й розповідає свою думку про це:
- Ми, поляки, не думаємо про сучасну Австрію нічого поганого, але часи Австро-Угорщини були для нас часами окупації та поділу Польщі. Звісно, австрійська імперія відрізнялась своїми методами від тієї ж пруської чи російської.
- А чим на твою думку?
- Багато чим. Але в першу чергу тим, що в австрійській імперії інші культури могли вільно розвиватися.
Шимон каже, що після 2014 року він почав вчити українську мову, адже на той час в Україні розгорталися важливі події. Тоді ж Шимон почав їздити у Львів і дуже здивувався схожості з Краковим.
- Коли я приїхав у Львів, то відчував себе як 30 років тому у Кракові. І в хорошому сенсі, і в поганому. Але не сподобалось, що є львівські сувеніри з німецькою назвою міста Lemberg, а немає з польською Lwów. Чого так?
Про Львів Шимон каже, як про польське місто, яке Польща все ж таки втратила. Ця думка є доволі поширеною серед поляків. Хоча сьогодні важко не побачити зовнішню австрійськість як Кракова, так і Львова.
- Ми, поляки, не думаємо про сучасну Австрію нічого поганого, але часи Австро-Угорщини були для нас часами окупації та поділу Польщі. Звісно, австрійська імперія відрізнялась своїми методами від тієї ж пруської чи російської.
- А чим на твою думку?
- Багато чим. Але в першу чергу тим, що в австрійській імперії інші культури могли вільно розвиватися.
Шимон каже, що після 2014 року він почав вчити українську мову, адже на той час в Україні розгорталися важливі події. Тоді ж Шимон почав їздити у Львів і дуже здивувався схожості з Краковим.
- Коли я приїхав у Львів, то відчував себе як 30 років тому у Кракові. І в хорошому сенсі, і в поганому. Але не сподобалось, що є львівські сувеніри з німецькою назвою міста Lemberg, а немає з польською Lwów. Чого так?
Про Львів Шимон каже, як про польське місто, яке Польща все ж таки втратила. Ця думка є доволі поширеною серед поляків. Хоча сьогодні важко не побачити зовнішню австрійськість як Кракова, так і Львова.
| Організатор виставки «Міф Галичини» Жанна Комар розповідає, що частина поляків відмовляється сприймати непольську історію Львова. Старшим людям здається, що в 1939 році життя там зупинилось і їм важко повірити, що місто досі живе й активно розвивається. Пані Жанна каже, що міф Галичини в Польщі й міф Галичини в Україні суттєво відрізняються: «В Україні міф Галичини на цьому історичному етапі більш потрібний і важливий». |
Старий залізничний вокзал Кракова
У ХІХ столітті станція Краків була набагато менш важливою, ніж станція Львів. Ще Карл Еміль Францоз писав про неймовірний сморід Кракова та провінціність в порівнянні з іншими імперськими містами. Але вже у 2017 році Краків – це один з найголовніших туристичних центрів Європи. Місто тісно та зручно пов'язано зі всіма західними країнами, що приносить як свої плюси, так і свої мінуси.
Один з найголовніших мінусів – це відсутність потужного краківського бренду, такого як, наприклад, львівський в Україні. Зараз важко сказати, чим Краків є для Польщі, окрім загального і розмитого образу туристичного міста.
Один з найголовніших мінусів – це відсутність потужного краківського бренду, такого як, наприклад, львівський в Україні. Зараз важко сказати, чим Краків є для Польщі, окрім загального і розмитого образу туристичного міста.
Одними з тих, хто сьогодні творить краківській бренд у Кракові є українська мережа закладів громадського харчування «!FEST». Намагаючись зайти на ринок із суто львівським образом, вони зрозуміли, що Кракову необхідно мати свій власний. І якщо цього не роблять поляки, то чому б не зробити самим? Дивно й неочікувано бачити на головній площі польського міста логотип української мережі. Правда, впізнати в цьому «!FEST» можуть лише ті, хто колись були у Львові або ж купували там сувеніри. Туристи із західніших країн і не здогадуються про погодження закладу. Кажуть, що колись, у позаминулому столітті, центральна цукерня у Кракові називалась «Львівська».
В Австро-Угорській імперії Краків і Львів вважалися містами-конкурентами, сьогодні ж Львів очевидно програє Кракову в туристичному плані. Причиною цього дехто називає погане транспортне сполучення України із західною Європою. Так, щоб сьогодні доїхати до України з Польщі, необхідно або стояти в черзі на кордоні, або добиратися з купою пересадок потягом. На жаль, досі немає прямого потягу Краків-Львів. А квиток на літак коштує вісімсот злотих, при тому що аналогічний квиток з Кракова у Мексику – сімдесят злотих. От і виходить, що до України хочуть приїжджати, але не знають як.
В Австро-Угорській імперії Краків і Львів вважалися містами-конкурентами, сьогодні ж Львів очевидно програє Кракову в туристичному плані. Причиною цього дехто називає погане транспортне сполучення України із західною Європою. Так, щоб сьогодні доїхати до України з Польщі, необхідно або стояти в черзі на кордоні, або добиратися з купою пересадок потягом. На жаль, досі немає прямого потягу Краків-Львів. А квиток на літак коштує вісімсот злотих, при тому що аналогічний квиток з Кракова у Мексику – сімдесят злотих. От і виходить, що до України хочуть приїжджати, але не знають як.
Вечір неділі, ми у центрі Кракова, у славнозвісному Hard Rock cafe. Навколо чується англійська та пахне алкоголем. Місць за столиками немає, тому нам радять почекати біля барної стійки.
Перше, що вражає – всі навколо чи сумні, чи стомлені. Здебільшого це пари: знервовані подорожжю жінки та пом'яті чоловіки. Майже в кожного синець під оком чи на лобі. Вчора була субота й здається хтось добряче повесилився.
Чоловіки знайомі між собою або намагаються підтримати один одного:
- How are you, man? – до одного з чоловіків на барі підходить кульгаючий співвітчизник.
Перше, що вражає – всі навколо чи сумні, чи стомлені. Здебільшого це пари: знервовані подорожжю жінки та пом'яті чоловіки. Майже в кожного синець під оком чи на лобі. Вчора була субота й здається хтось добряче повесилився.
Чоловіки знайомі між собою або намагаються підтримати один одного:
- How are you, man? – до одного з чоловіків на барі підходить кульгаючий співвітчизник.
«Відень в уяві тодішніх молодих людей,
які жили за, здавалось, непорушною «залізною завісою»,
був чимось особливим»
які жили за, здавалось, непорушною «залізною завісою»,
був чимось особливим»
Володимир Огризко
Міністр закордонних справ України (2007-2009)
У вагоні з Кракова до Відня їдуть тільки троє: ми та подорожуючий американець зі штату Делавер. І єдина причина, чому він добирається у Відень потягом, а не літаком – проїзний на місяць залізничним транспортом Європи. Справа в тому, що їздити поїздом з Польщі до Австрії доволі незручно – ціла ніч в потязі з сидячими місцями. Але якщо придбати проїзний, то вийде дешевше, ніж літаком.
Джон розповідає про вибори, ставлення до Дональда Трампа та чому його так приваблює Європа. «Тут відчувається історія, що до нас багато чого вже було. В Штатах таких місць в рази менше», – каже він.
Провідники починають перевіряти квитки десь через дві години після віправлення. Нас чекає ще дві таких перевірки: на чеському кордоні та на австрійському. Потяг складається з причіпних вагонів, які від'єднуються відповідно до свого маршруту. Один прямує до Праги, інші – до Будапешту і останній – до Відня. Прикордонники дивуються, побачивши хоч когось о третій ночі в потязі з сидячими місцями.
Сонце сходить над Дунаєм та освітлює Відень. Місто, яке концентрує в собі всю європейську історію, яке так і промовляє до нас, що саме тут все почалось. Міста, які ми відвідували до цього – наслідок існування Відня, і це ми починаємо розуміти все більше. Як і сотню років тому, сьогодні австрійська столиця – це місце зустрічі для людей будь-якої національності чи віросповідання. Сюди їдуть не тільки гуляти, але і вчитися чи працювати.
Провідники починають перевіряти квитки десь через дві години після віправлення. Нас чекає ще дві таких перевірки: на чеському кордоні та на австрійському. Потяг складається з причіпних вагонів, які від'єднуються відповідно до свого маршруту. Один прямує до Праги, інші – до Будапешту і останній – до Відня. Прикордонники дивуються, побачивши хоч когось о третій ночі в потязі з сидячими місцями.
Сонце сходить над Дунаєм та освітлює Відень. Місто, яке концентрує в собі всю європейську історію, яке так і промовляє до нас, що саме тут все почалось. Міста, які ми відвідували до цього – наслідок існування Відня, і це ми починаємо розуміти все більше. Як і сотню років тому, сьогодні австрійська столиця – це місце зустрічі для людей будь-якої національності чи віросповідання. Сюди їдуть не тільки гуляти, але і вчитися чи працювати.
- У Відні мені здалося, що все сплановано. Все за графіком, кожен знає, що робить. Розмірений ритм та впевненість. Навіть ті, хто відпочивають, знають, що зараз має бути саме так, – розповідає нам чернівчанин Віталій Бондар.
Віталій вже близько 20 років живе в Австрії й не уявляє свого повернення в Україну. Вперше він приїхав у Відень, бо вчив германістику в Чернівецькому університеті. Але ще однією причиною переїзду Віталій вважає розповіді свого дідуся, який був дуже натхненний спогадами про австрійських гусарів:
- Ми знали, що якісь історії він може перебільшувати, але не це було головне. Мені здавалось, що у Відні будуть вулиці з золота, а коли приїхав, то побачив – будинки такі ж, як і у нас, у Чернівцях. Різниця була в іншому, не у фасадах. Різниця була в людях.
- А чому ви відчули, що жити в Україні більше не зможете?
- В Україні багато хто має мету зробити щось протизаконно, у Відні все працює не так. Тут за гроші ти отримуєш якісну послугу й можеш бути в цьому впевнений. В Україні ж немає базової довіри один до одного.
Віталій розповідає, що добиратися до Чернівців, аби провідати батьків, йому стає все складніше. Адже немає жодного прямого потягу чи літака. Буковина відірвана від західного світу, хоча колись вона була його частиною. А ще 150 років тому, розповідає історик Сергій Осачук, для чернівчанина було справою честі побувати у Відні. У ХІХ століття писали, що важко пройтися столицею імперії й не зустріти жодного буковинця.
Віталій вже близько 20 років живе в Австрії й не уявляє свого повернення в Україну. Вперше він приїхав у Відень, бо вчив германістику в Чернівецькому університеті. Але ще однією причиною переїзду Віталій вважає розповіді свого дідуся, який був дуже натхненний спогадами про австрійських гусарів:
- Ми знали, що якісь історії він може перебільшувати, але не це було головне. Мені здавалось, що у Відні будуть вулиці з золота, а коли приїхав, то побачив – будинки такі ж, як і у нас, у Чернівцях. Різниця була в іншому, не у фасадах. Різниця була в людях.
- А чому ви відчули, що жити в Україні більше не зможете?
- В Україні багато хто має мету зробити щось протизаконно, у Відні все працює не так. Тут за гроші ти отримуєш якісну послугу й можеш бути в цьому впевнений. В Україні ж немає базової довіри один до одного.
Віталій розповідає, що добиратися до Чернівців, аби провідати батьків, йому стає все складніше. Адже немає жодного прямого потягу чи літака. Буковина відірвана від західного світу, хоча колись вона була його частиною. А ще 150 років тому, розповідає історик Сергій Осачук, для чернівчанина було справою честі побувати у Відні. У ХІХ століття писали, що важко пройтися столицею імперії й не зустріти жодного буковинця.
| Цікаво, що українці не тільки приїжджали в Австрію на вихідні, але й брали активну участь в житті держави. Ми зустрічаємось з онуком Володимира Залозецького Cаса – депутата від Буковини в Австро-Угорському парламенті. Нащадок Залозецького вже не знає української й всього лише двічі був на Батьківщині діда у Чернівцях. Він має таке ж ім'я, як і в свого відомого предка й чув багато романтизованих історій про ті часи. (на фото ліворуч депутат Австро-Угорського парламенту Володимир Залозецький Сас) |
Владімір Залозецький (онук депутата Австро-Угорського парламенту) ошатний, привітний та має манери, які видають його шляхетне походження. Він пропонує нам каву та каже, що дуже хоче відвідати Чернівці знову. Проте через погане транспортне сполучення це щоразу не просто.
- Коли я був у Чернівцях, то побачив велику схожість з Віднем завдяки архітектурі. Хоча економічна ситуація там була дуже поганою. Проблеми з інфраструктурою, люди продавали продукти прямо на вулиці – все це виглядало бідно. Пам'ятаю, що в дитинстві мені розповідали історії про єврейські, польські та німецькі середовища у Чернівцях, але тоді, у 90-х роках, цього вже не відчувалось там. Колишня мультикультурність відчувалась тільки на цвинтарі.
Але лише в Україні мені не доводиться диктувати по складам своє ім'я та прізвище. Адже, коли я бронюю номер, то зазвичай мені необхідно це робити – для німецькомовних людей моє ім'я важке для вимови. І тільки у Чернівцях мене не перепитали – менеджер готелю з першого разу записав все правильно. Подібного більше ніколи і ніде зі мною не траплялось. Тоді я відчув себе вдома.
- А ви пам'ятаєте ще якісь цікаві історії, які вам розповідав дідусь чи батько?
- Пам'ятаю історії про те, що в ХІХ столітті багато хто з Чернівців їздив до Відня на шопінг чи в оперу. Здається, тоді це була звичайна практика. Мій дід також розповідав, що у Відні було добре ходити на прогулянки, а в Чернівцях попарити ноги, одягнути щось тепле та йти у ліжко.
- Коли я був у Чернівцях, то побачив велику схожість з Віднем завдяки архітектурі. Хоча економічна ситуація там була дуже поганою. Проблеми з інфраструктурою, люди продавали продукти прямо на вулиці – все це виглядало бідно. Пам'ятаю, що в дитинстві мені розповідали історії про єврейські, польські та німецькі середовища у Чернівцях, але тоді, у 90-х роках, цього вже не відчувалось там. Колишня мультикультурність відчувалась тільки на цвинтарі.
Але лише в Україні мені не доводиться диктувати по складам своє ім'я та прізвище. Адже, коли я бронюю номер, то зазвичай мені необхідно це робити – для німецькомовних людей моє ім'я важке для вимови. І тільки у Чернівцях мене не перепитали – менеджер готелю з першого разу записав все правильно. Подібного більше ніколи і ніде зі мною не траплялось. Тоді я відчув себе вдома.
- А ви пам'ятаєте ще якісь цікаві історії, які вам розповідав дідусь чи батько?
- Пам'ятаю історії про те, що в ХІХ столітті багато хто з Чернівців їздив до Відня на шопінг чи в оперу. Здається, тоді це була звичайна практика. Мій дід також розповідав, що у Відні було добре ходити на прогулянки, а в Чернівцях попарити ноги, одягнути щось тепле та йти у ліжко.
Українській слід у Відні відчувається сильніше, ніж у Перемишлі чи Кракові. Історики пояснюють це більшою прихильністю до українців в Австро-Угорщині, ніж до поляків. Як розповідає Ярослав Грицак, Відень надавав українцям цілком іншого контексту, в якому вони могли відчути себе більш вартісно. У той же час, історик радить не ідеалізувати ті часи.
«При польському домінуванні українці мали комплекс меншовартісності. Існував польсько-український конфлікт. Але у Відні все це зникало, бо там на поляків дивились з величезним скепсисом. В Австрії був стереотип, що в поляків «дві ліві руки», поляки асоціювалися зі шляхтою, яка не вміла господарювати. Наприклад, словосполучення «польський міст» було метафорою до мосту з дірою. Українці ж їхали до Відня за комфортом», – каже Грицак. Він додає, що багато важливих подій, які сталися у Львові, розпочинались у Відні. Наприклад, концепція греко-католицької церкви.
Натомість щодо українців в Австрії був стереотип недержавного народу, який дуже важко навчити організованості та відповідальності. Однак саме українців австрійці вважали одним з найвідданіших народів імперії й ставилися як до дітей, яких треба навчити жити.
«При польському домінуванні українці мали комплекс меншовартісності. Існував польсько-український конфлікт. Але у Відні все це зникало, бо там на поляків дивились з величезним скепсисом. В Австрії був стереотип, що в поляків «дві ліві руки», поляки асоціювалися зі шляхтою, яка не вміла господарювати. Наприклад, словосполучення «польський міст» було метафорою до мосту з дірою. Українці ж їхали до Відня за комфортом», – каже Грицак. Він додає, що багато важливих подій, які сталися у Львові, розпочинались у Відні. Наприклад, концепція греко-католицької церкви.
Натомість щодо українців в Австрії був стереотип недержавного народу, який дуже важко навчити організованості та відповідальності. Однак саме українців австрійці вважали одним з найвідданіших народів імперії й ставилися як до дітей, яких треба навчити жити.
Зараз на вулицях Відня також можна зустріти українців, які приїжджають в Австрію за комфортом: від заробітчан до культурних діячів і студентів. Так, під час одного з наших інтерв'ю, почувши українську мову, до нас підійшла жінка на ім'я Галина:
- О, ви українці?!
- Так.
- Боже, як це приємно. А я тут йду вулицею й чую рідну мову.
Галина розповідає, що за освітою є вчителькою української мови, а її чоловік – хімік. Приїхали вони з Чернівців, хоч до цього працювали в Італії. Жінка каже, що у Відні відчуває себе як вдома завдяки архітектурі, до якої так звикла в рідному місті.
Одним з центрів духовного життя українців є греко-католицька церква Святої Варвари. Ми потрапляємо до храму на недільне богослужіння й враженні кількістю українців, які прийшли на молитву. Вони різного віку, різної статті, але прийшли з однією метою – побачити своїх. Отець починає проповідь і далі звертається до присутніх: «Вам доводиться залишати рідну домівку, аби заробити копійку». В цей час повз храм проходять зацікавлені туристи – їхню увагу привертає кількість людей та незнайома мова проповіді, яку чути й на вулицю.
Церква Святої Варвари у Відні це не тільки місце для молитви, але й місце зустрічі. Тут на виході можна знайти оголошення про оренду квартири, анонси заходів для української спільноти, тощо. Після служби українці не розходяться, а знайомляться та діляться новинами.
Не дивлячись на це, українська спільнота у Відні виглядає більше розпорошено, ніж польська. Але саме тут поляки та українці налагоджують співпрацю та навіть разом відзначають пам'ятні дати. Так, організатор Днів Української культури у Відні Олександра Саєнко розповідає, що в 2015 році польська спільнота запропонувала українцям разом святкувати річницю зняття турецької облоги з Відня. До того ж, посольство Польщі в Австрії були партнерами Днів української культури. «Дні польської культури у Відні відбуваються частіше, адже поляків в місті, за моїми підрахунками, в разів десять більше, ніж українців. Сучасна українська громада не дуже велика, але помітна. Про нас поки що мало знають і нам є над чим ще працювати», – каже Олександра і підкреслює, що сьогодні необхідно створювати позитивний імідж України. Менше говорити про нещастя та війну й більше як про країну, яка змінюється та має великі перспективи. На думку Олександри, найкращий шлях для знайомства австрійців з Україною має пролягати крізь культуру, традиції та мистецтво.
- О, ви українці?!
- Так.
- Боже, як це приємно. А я тут йду вулицею й чую рідну мову.
Галина розповідає, що за освітою є вчителькою української мови, а її чоловік – хімік. Приїхали вони з Чернівців, хоч до цього працювали в Італії. Жінка каже, що у Відні відчуває себе як вдома завдяки архітектурі, до якої так звикла в рідному місті.
Одним з центрів духовного життя українців є греко-католицька церква Святої Варвари. Ми потрапляємо до храму на недільне богослужіння й враженні кількістю українців, які прийшли на молитву. Вони різного віку, різної статті, але прийшли з однією метою – побачити своїх. Отець починає проповідь і далі звертається до присутніх: «Вам доводиться залишати рідну домівку, аби заробити копійку». В цей час повз храм проходять зацікавлені туристи – їхню увагу привертає кількість людей та незнайома мова проповіді, яку чути й на вулицю.
Церква Святої Варвари у Відні це не тільки місце для молитви, але й місце зустрічі. Тут на виході можна знайти оголошення про оренду квартири, анонси заходів для української спільноти, тощо. Після служби українці не розходяться, а знайомляться та діляться новинами.
Не дивлячись на це, українська спільнота у Відні виглядає більше розпорошено, ніж польська. Але саме тут поляки та українці налагоджують співпрацю та навіть разом відзначають пам'ятні дати. Так, організатор Днів Української культури у Відні Олександра Саєнко розповідає, що в 2015 році польська спільнота запропонувала українцям разом святкувати річницю зняття турецької облоги з Відня. До того ж, посольство Польщі в Австрії були партнерами Днів української культури. «Дні польської культури у Відні відбуваються частіше, адже поляків в місті, за моїми підрахунками, в разів десять більше, ніж українців. Сучасна українська громада не дуже велика, але помітна. Про нас поки що мало знають і нам є над чим ще працювати», – каже Олександра і підкреслює, що сьогодні необхідно створювати позитивний імідж України. Менше говорити про нещастя та війну й більше як про країну, яка змінюється та має великі перспективи. На думку Олександри, найкращий шлях для знайомства австрійців з Україною має пролягати крізь культуру, традиції та мистецтво.
Сьогоднішній Відень це комфорт, хороша інфраструктура, знання та великі можливості. Але, окрім цього, це своєрідний Вавілон ХХІ століття. Саме тут сходяться та вчаться, працюють, обмінюються думками українці та поляки, угорці та словаки, чехи та румуни й десятки інших націй, які навіть ніколи не були в Австро-Угорській імперії.
Ще після Другої світової війни Відень був депресивним містом, яке багато втратило та не могло оговтатися від цього. Деякий час місцеві мешканці жили з допомоги Червоного Хреста, але все це не завадило сучасному Відню стати найзручнішим для життя містом. А також збирачем людського капіталу, принаймні зі східної Європи.
Ще після Другої світової війни Відень був депресивним містом, яке багато втратило та не могло оговтатися від цього. Деякий час місцеві мешканці жили з допомоги Червоного Хреста, але все це не завадило сучасному Відню стати найзручнішим для життя містом. А також збирачем людського капіталу, принаймні зі східної Європи.
На наше питання, чому Австрія настільки зацікавлена в українських проектах та всіляко намагається до них долучитися, історик Сергій Осачук відповідає:
- Кожен австрієць розуміє, що підтримка демократії, освіти та культури в сусідніх країнах унеможливлює в Європі те, що сьогодні відбувається в Росії.
- Кожен австрієць розуміє, що підтримка демократії, освіти та культури в сусідніх країнах унеможливлює в Європі те, що сьогодні відбувається в Росії.
Залізниця зробила ХІХ століття особливим, вона стала символом роз'єднання та поєднання тисяч і мільйонів. Дехто каже, що без залізниці Голокост був би неможливим. Хтось натомість розповідає, що без потягів було би важко уявити науково-технічних прогрес. Так чи інакше, без залізниці наш світ виглядав би зовсім по-іншому.
П'ять з шести міст, які ми відвідали знаходяться на історичних територіях Галичини й Буковини, які простягаються мов місток між сходом і заходом. Це велика історія можливостей, яка лежить прямо під ногами. Українські історики стверджують, що саме галицькі міста здатні ввести Україну в Європу, а Львів має ключ до Заходу. Як до великого гуртожитку, куди можна провести своїх друзів. Проте з однією умовою: друзі мають цього хотіти й бути готовими.
Відень, Краків, Перемишль, Львів, Івано-Франківськ, Чернівці нагадали нам вагони одного потягу, які колись рухалися разом, але три останніх відчепились і відстали. І попри все вони ще мають шанс стати для України тим, що можна було би назвати локомотивом. Локомотивом «Європа».
Відень, Краків, Перемишль, Львів, Івано-Франківськ, Чернівці нагадали нам вагони одного потягу, які колись рухалися разом, але три останніх відчепились і відстали. І попри все вони ще мають шанс стати для України тим, що можна було би назвати локомотивом. Локомотивом «Європа».
2016-2017
Марійка Шелія
Текст, фото
Андрій Приймаченко
Відео
ІСТОРІЮ СТВОРЕНО ЗА ПІДТРИМКИ
